Роботи
МІЙ ПРЕКРАСНИЙ ОГО. ХРАНИТЕЛЬ ЛЕГЕНД.
Шамотна глина, обпал, ручне ліплення.
Кераміка. Авторський розпис.2024
Мій прекрасний ОГО – це історія про одного науковця, що народився в невеличкому селі на Слобожанщині і став всесвітньо відомим та визнаним авторитетним вченим. Хранитель легенд уособлює підводного звіра, схожого на Лохнеське чудовисько, який, однак, не загрожує життям і не несе зла, тоді його прозвали «ОГО» в простонароді. Його природа оповита таємницею, і ніхто не знає, чи існує він насправді. Цей звір символізує силу міфів та легенд, які складають основу історичної пам'яті народу. Він є хранителем древніх знань, уособленням ідентичності нації та охоронцем нашої землі й культурної спадщини.
Міфи і легенди стають актом опору і самозбереження, зберігаючи важливі знання та духовні цінності. Вони не просто відображають історію, а й створюють основу для національного самовизначення. В епоху постправди, коли факти легко спотворюються, звернення до міфів набуває особливої ваги. Хранитель легенд втілює пам'ять про епоху, коли хлопчик із родини православного священика, що народився в слободі Козіївка, Харківської губернії, став засновником наукової іхтіології на Закарпатті та і нині вважається основоположником сучасної іхтіології. Мій прекрасний ОГО розповідає про духовні й культурні здобутки нашого народу, нагадуючи, що історія — це не лише факти, а й сукупність легенд, що передаються через покоління, формуючи національний дух.
Жива спадщина.
Відео-перформенс
Це відео — зворушливий та глибокий погляд на українську ідентичність, яка стоїть на роздоріжжі між сучасністю та традицією, миром та війною.
На вулицях здебільшого жінки, за кермом автівок, що проїжджають повз, все більше жінок, жінки у селі продають корови та і починають працювати у містах на виробництвах, кажуть брак людей, чоловіків усе менше.
Місцева жителька жаліється, що жінка тепер має вміти і робити усе, жінок навіть запрошують працювати водійками, бо вони “надійніші”... Для малого села на Тернопільщині, де важка робота традиційно пасувала чоловікові, відчутний дискомфорт, тут порушився устрій. Але жінка тримає стрій.
Елегантна ніжна дівчина у вечірній сукні, з вишуканим макіяжем та прикрасами босоніж іде по траві, щоб нагодувати свою улюблену тварину, пренести їй дар, знайти підтримку у домашній магії.
Цей образ про красу та витонченість, про стійкість і силу духу, вона гордо і впевнено виконує свій ритуал. Українці в умовах війни показують світові, що навіть серед руїн та випробувань, можна зберегти людяність та внутрішнє світло.
Коза, яку годує дівчина, є символом родючості та зв’язку з померлими предками, а також звичною локальною твариною. Годування кози хлібом — це акт турботи і любові, любові до свого, до родючої землі, до своїх коренів та традицій, це задобрювання смерті, яка чатує на кожному кроці.
Контраст між витонченою сучасною дівчиною і сільським устроєм з усталеними алгоритмами та ритуалами є образом української ідентичності. Україна — це країна, де сучасність переплітається з давніми знаннями, де традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління. Ця спадщина живе в серцях людей, навіть коли зовнішній світ змінюється.
Відео також нагадує про поточні події, про війну, яка забрала спокій у мільйонів українців, а тисячі полягли у боях чи загинули від ворожих бомбардувань. Але в цих кадрах видно надію, що попри всі труднощі, мир та гармонія знову повернуться на українську землю. Це нагадування про те, що справжня сила народу полягає не лише в його здатності боротися, але й в його здатності зберігати людяність, культуру і красу навіть у найважчі часи.
Це відео — повідомлення усьому світові, запрошення побачити Україну не тільки через призму війни, але й через призму її незламного духу, багатої культури і нескінченної краси.
КОНСЕРВАЦІЯ
Інсталяція.
Проєкт представляє собою інсталяцію, яка відображає концепцію живої спадщини та культурних традицій через призму артефактів, знайдених на території Краснокутської громади. Центральним елементом є стара дерев'яна полиця, що викликає асоціації з тими, які раніше стояли в пограбах українських хат. Проте замість звичних банок із варенням та компотами, на цій полиці виставлені об’єкти: жуки, вода з озера, висушені квіти й трави, а також традиційні страви, як-от випічка. Для мене вони втілюють у собі як матеріальну, так і нематеріальну культурну спадщину.
Матеріальна культурна спадщина включає в себе фізичні об'єкти, що мають історичне, художнє або культурне значення. У цьому проєкті кожен артефакт розповідає свою історію, яка веде нас до глибинного розуміння життя та цінностей громади. Водночас нематеріальна культурна спадщина — це традиції, ритуали, знання та практики, що передаються з покоління в покоління, створюючи унікальний культурний код спільноти.
Ця інсталяція стає особливо актуальною в контексті війни, яка триває в Україні. Війна загрожує не тільки фізичним життям людей, але й культурним надбанням, які можуть бути втрачені або забуті. Через артефакти, що символізують нематеріальну та матеріальну спадщину, проєкт наголошує на важливості збереження культурної ідентичності навіть у часи найважчих випробувань. Він закликає глядачів замислитися над тим, як важливо зберігати та передавати ці знання, обряди та традиції, адже вони є живим свідченням незламного духу та стійкості українського народу.
Ця інсталяція — це своєрідний захист від забуття, який зберігає не тільки предмети, але й пам’ять, емоції та зв'язок з минулим. Вона показує, що спадщина — це не лише річ, а й жива сила, яка допомагає нам витримати виклики сучасності, зберігаючи свою культуру та історію.
